Який абсолютно обгрунтований висновок можна зробити з майже 30-річної української дійсності?

А отже, нарешті, сказати правду.

Всі ці роки Україна знаходилася під реальним, а не надуманим зовнішнім управлінням Московії в особі її агентів КДБ. І продовжує знаходитися.

Всі ці роки московити та їхні агенти в Україні через належні їм ЗМІ зомбували, як кажуть “мудрий український нарід”. І цей народ постійно обирав керувати собою то бандитів з великої дороги, то Арлекінів. Буде він це робити і надалі.

Тому Україні треба переходити, раз такі у нас справи, під зовнішнє управління США, які б поставили керувати нами нарешті притомну людину, раз ми таку самі не здатні висунути.

<div class="info"></div> <div class="post-content"> <figure class="feature-image"><img class="attachment-full size-full wp-post-image" src="https://i1.wp.com/www.museum-ukraine.info/wp-content/uploads/2018/02/28383632_1563424353695114_1443935645_n.jpg?fit=960%2C639" sizes="(max-width: 960px) 100vw, 960px" srcset="https://i1.wp.com/www.museum-ukraine.info/wp-content/uploads/2018/02/28383632_1563424353695114_1443935645_n.jpg?w=960 960w, https://i1.wp.com/www.museum-ukraine.info/wp-content/uploads/2018/02/28383632_1563424353695114_1443935645_n.jpg?resize=150%2C100 150w, https://i1.wp.com/www.museum-ukraine.info/wp-content/uploads/2018/02/28383632_1563424353695114_1443935645_n.jpg?resize=200%2C133 200w, https://i1.wp.com/www.museum-ukraine.info/wp-content/uploads/2018/02/28383632_1563424353695114_1443935645_n.jpg?resize=768%2C511 768w, https://i1.wp.com/www.museum-ukraine.info/wp-content/uploads/2018/02/28383632_1563424353695114_1443935645_n.jpg?resize=620%2C413 620w" alt="" width="960" height="639" data-attachment-id="3415" data-permalink="http://www.museum-ukraine.info/?attachment_id=3415" data-orig-file="https://i1.wp.com/www.museum-ukraine.info/wp-content/uploads/2018/02/28383632_1563424353695114_1443935645_n.jpg?fit=960%2C639" data-orig-size="960,639" data-comments-opened="0" data-image-meta="{"aperture":"0","credit":"","camera":"","caption":"","created_timestamp":"0","copyright":"","focal_length":"0","iso":"0","shutter_speed":"0","title":"","orientation":"0"}" data-image-title="28383632_1563424353695114_1443935645_n" data-image-description="" data-medium-file="https://i1.wp.com/www.museum-ukraine.info/wp-content/uploads/2018/02/28383632_1563424353695114_1443935645_n.jpg?fit=200%2C133" data-large-file="https://i1.wp.com/www.museum-ukraine.info/wp-content/uploads/2018/02/28383632_1563424353695114_1443935645_n.jpg?fit=620%2C413" /></figure> <article>І. НАРОДЖЕНІ ПІДПІЛЛЯМ Особливості вітчизняної історії, зокрема наявність «державних» і «бездержавних» смуг в минулому українського народу, обумовили і специфіку історії спеціальних служб в Україні. Хоча за визначенням розвідка та контррозвідка є невід’ємними атрибутами саме державного організму, в історії України спостерігалося виникнення спецслужб «недержавного характеру», в рамках діяльності політичних та військово-політичних рухів і організацій, які ставили за мету визволення та державне відродження України. До їх числа можемо віднести відповідні структури козацько-селянських рухів, Запорізького козацтва, повстансько-підпільних рухів доби визволення змагань 1918-1921 рр. Але чи не найбільш яскравим прикладом тут може слугувати багато десятилітня історія структур безпеки руху українських націоналістів, які у свій час оформилися в Службу безпеки Організації Українських Націоналістів (далі – СБ ОУН).Історія СБ ОУН ще не стала предметом всебічного наукового аналізу й впевнено може бути віднесена до однієї з найгірше висвітлених сторінок минулого ОУН. Окремі згадки про СБ ОУН в працях з історії самого руху або у споминах його сучасників дуже і дуже фрагментарні. До того ж вони відчули вплив міжфракційної боротьби в ОУН й були створені за умов блокового протистояння у світі. Чи не єдиним нарисом історії СБ є книга її співробітника з 1940 р., відомого функціонера ОУН (Б) С.Мудрика-Мечника.  В ній історія СБ висвітлюється насамперед через призму її протистояння радянським органам держбезпеки, але недостатньо уваги приділяється становленню самої Служби, її власній еволюції, старанно обходяться певні моменти, котрі можуть завдати шкоди «героїчній» інтерпретації минулого СБ ОУН. В останні роки з’явився і ряд публікацій, в яких автори намагаються відійти від полярних оцінок діяльності СБ ОУН (притаманних «викривальному» духові як радянської, так і еміграційної гілок історіографи). В них робиться спроба дати професійний аналіз концептуальних підвалин створення СБ, форм і методів її діяльності, місця в загальному контексті збройної боротьби українських націоналістів за створення Української Самостійної Соборної Держави (УССД).<sup><br /> </sup>Автори даної розвідки намагатимуться простежити основні етапи становлення СБ ОУН у контексті діяльності руху українських націоналістів. Більше того, поглиблене студіювання історії СБ ОУН надає і додаткові можливості для кращого розуміння минулого самого руху ОУН, а також історії України у XX столітті в цілому. Це актуально ще й з неї точки зору, що після здобуття Україною у 1991 р. державного суверенітету та поступового утвердження науково-культурного плюралізму у суспільстві створилися передумови для формування «єдиного історіографічного простору» між науковцями України та діаспори, для подолання відверто кон’юнктурних й морально застарілих штампів у висвітленні гострих проблем нашого минулого. Безсумнівно, необхідно бачити тверезо всю складність цього процесу – досить сказати, що ставлення до історії ОУН та УПА і зараз є своєрідною «смугою фронту» та індикатором політичних уподобань громадян. Але намагатися, прагнути до цього усе ж таки треба.</p> <p>Поява перших націоналістичних організацій була крайньою й болісною реакцією на поразку української національно-демократичної державності 1917-1920 рр. та територіальне розчленування етнічних земель України Західно-українські землі (ЗУЗ) виявилися поділеними (радше – окупованими) в 1918-1920 рр. між Польщею, Румунією та Чехословаччиною 14 березня 1923 р. Рада послів країн Антанти у Парижі на вимогу польського уряду узаконила анексію ЗУЗ Польщею, зайвого разу продемонструвавши доволі своєрідне ставлення «західних демократій» до прав окремих народів. На землях Галичини почав насаджуватися режим адміністративно-військового та національно-культурного утиску прав українського населення.</p> <p><img class="alignnone size-medium wp-image-2351" src="https://i2.wp.com/www.novasich.top/wp-content/uploads/2017/11/77586718-250×333.jpg?resize=250%2C333" sizes="(max-width: 250px) 100vw, 250px" srcset="https://i2.wp.com/www.novasich.top/wp-content/uploads/2017/11/77586718-250×333.jpg?resize=250%2C333 250w, http://www.novasich.top/wp-content/uploads/2017/11/77586718-225×300.jpg 225w, http://www.novasich.top/wp-content/uploads/2017/11/77586718.jpg 375w" alt="" width="250" height="333" /></p> <p>Відповіддю на шовіністичну політику адміністрації Другої Речі Пос- политої було виникнення широкої мережі українського підпілля в Галичині – від підпільних вищих закладів освіти та молодіжних осередків до суто бойових організацій. Найбільш відомою з останніх стала Українська Військова Організація – УВО, перші осередки якої виникли ще у липні 1920 р. у Празі. Остаточно, як вважається, УВО оформилася навесні 1921 р. її очолив полковник Корпусу Січових Стрільців Є.Коновалець. Організація налічувала на той час до 100 підпільників, серед яких було чимало бойових офіцерів та учасників визвольних змагань УНР-ЗУНР 1918-1920 рр. – полковники А.Мельник та Р.Сушко, сотники О.Думін, М.Матчак, В.Кучабський, О.Сеник та інші.</p> <p>Керівним органом У ВО стає Начальна Команда, а й репрезентацією (представництвом) в Краї (Галичині) – Крайова Екзекутива у Львові (КЕ УВО). Територію Краю було поділено на чотири округи і вкрито широкою мережею «п’ятірок» – найнижчих тактичних підрозділів УВО, члени яких не мали право знати нікого з керівників, окрім їх особистого.</p> <p>Щодо основної політичної мети УВО, то, за визначенням самих й членів, вона полягала в «пропагуванні думки загального революційного зриву українського народу з остаточною метою створити власну національну самостійну і єдину державу».<sup> </sup> Як бачимо, провідним засобом дій було названо пропагандистський вплив на суспільну свідомість. Разом з тим не заперечувався антитерор – засіб протидії «офіційному» терору.<sup> </sup> Проте, на нашу думку, не зайвою буде спроба з’ясувати співвідношення пропагандистських та «бойових» методів в поточній діяльності УВО.</p> <p>Спочатку декілька фактів з практики УВО. Через якісь два місяці після початку утворення організації й бойовик С.Федак здійснює замах на На- чальника Польської держави Ю.Пілсудського, але невдало – поранення отримує львівський воєвода Грабовський. 5 вересня 1924 р. відбувається замах на Президента С.Войцехівського. 19 вересня 1926 р. гине шкільний куратор Львова С.Собінський (не ставлячи під сумнів «антинародну сутність» останнього, усе ж таки висловимо припущення, що жертва «атентанту» власноручно не проливала української крові). 1927 р. – УВО ліквідує українця Гука, запідозреного у співробітництві з польською поліцією 1928-1929 рр. – УВО проводить напади на пошти, редакцію шовіністичної газети «Слово польське» та Східні торги (роль цього закладу у гнобленні місцевих українців нами не з’ясовано).Виникає враження, що терор не тільки все більше висувається на перший план роботи УВО, але і набуває «безмотивного» характеру (що, до речі, властиво багатьом з відомих терористичних організацій, в тому числі – дореволюційних російських).</p> <p>Не зайвим буде і аналіз змісту публікацій органу УВО – місячника «Сурма». Поряд з дійсно пропагандистськими матеріалами, спрямованими на викриття окупаційного режиму, дискредитацію «недієздатної демократи» та «революціонізацію» молоді на шпальтах «Сурми» чільне місце займають матеріали, так би мовити, «на методичну допомогу підпільнику-терористу». Наприклад, з досвіду «колег» – «Орсіні», «Нігілісти», «Як російські революціонери втікали з тюрем», щодо протидії польським правоохоронним органам – «З практик ляцької поліції», «Зізнання» (про поведінку на допиті), «Техніка слідства» тощо.<sup><br /> </sup></p> <p>Чи не був випадковим ухил УВО в галузь силових методів підпільної боротьби? На наш погляд, був досить закономірним за тих історичних обставин для організації за такими програмними завданнями й складом учасників, адже, крім крайніх груп, існували масові, потужні й легальні об’єднання Галичини, насамперед – Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), яке мало домінуючий вплив в широкому кооперативному русі й «Просвіті» та з відразою ставилося до екстремізму УВО, згодом і ОУН. Однак УНДО та інші подібні утворення наполягали на лояльному ставленні до влади й суто мирних, в т.ч. – парламентських засобах покращання становища українського населення (втім, це не врятувало їх членів від сталінських репресій після 1939 р.).</p> <p>Дивлячись об’єктивно, схилити польський уряд та диктатора (з 1926 р.) Ю.Пілсудського до визнання незалежності України «цивілізованими» засобами буде дуже проблематично. Слід неупереджено проаналізувати, враховуючи це, стиль мислення й психологічний світ перших націоналістів-підпільників, як це блискуче зробив в своїх «історичних есе» відомий політолог-історик діаспори І.Лисяк-Рудницький.</p> <p>Міжнародне становище навколо ЗУЗ не давало жодних підстав сподіватися на зміну їх статусу – у березні 1921 р. Ризький мир між Польщею та Радянськими Росією й Україною з іншого боку закріпив кордон між радянською та польською частинами України, а позиція володарів тогочасної Європи з цієї проблеми відома.</p> <p>Реальних військових сил для зміни ситуації український націонал-патріотичний рух в Галичині не мав, а Державний Центр УНР в екзилі у «Тарнівський період» свого існування (1920-1923 рр.) перебував під контролем тієї ж Польщі, як і його силові структури (Армія у таборах, Повстансько-Партизанський Штаб Ю.Тютюнника). Залишалося тільки робити ставку на відчайдушну підпільну боротьбу, не замислюючись про вірогідність перемоги й жертви.</p> <p>Зрозуміло й цілком негативне ставлення ветеранів Армії УНР та, особливо, УГА до недавнього противника по запеклій війні між ЗУНР і Польщею. До того ж це були люди, як то кажуть, «прямої дії», готові до екстремальних умов боротьби у підпіллі.</p> <p>Не повинно дивувати сучасників і неприйняття членами УВО легальних методів боротьби й демократичних цінностей в цілому. Останні здебільшого асоціювалися із неспроможністю української націонал-демократичної державності (насамперед – УНР) консолідувати суспільство та дати відсіч зовнішнім противникам. Годі і говорити, яким «авторитетом» серед галичан користувалися лідери націонал-демократії Наддніпрянщини С.Петлюра (з його Варшавською угодою квітня 1920 р. та відмовою від прав УНР на Західну Україну) або В.Винниченко з його сумнозвісними «хитаннями» та «каяттям» на сторінках «Відродження нації».</p> <p>Отже, існувало достатньо об’єктивних причин для виникнення конспі- ративної, жорстко організованої, авторитарної за ментальністю та екст- ремістською за методом дій організації на зразок УВО. Зрозуміло, що боротьба її у підпіллі викликала потребу у спеціальних підрозділів задля здобуття необхідної інформації та забезпечення внутрішньої безпеки. Від початку існування Начальної Команди УВО в й структурі запроваджується відділ (референтура) розвідки на чолі з О.Думіним.<sup><br /> </sup></p> <p>Спочатку його діяльність мала «чисто військовий профіль».Це пояснювалося тим, що УВО розглядала саму себе в першу чергу як військову організацію, покликану очолити масштабну збройну боротьбу проти окупантів (реалістичність цієї мети – проблема окрема). Хоча спочатку діяльність референтури розвідки не відзначалася активністю, з часом й професіоналізм зміцнів. Особливу увагу було приділено створенню власної агентурної мережі не тільки на етнічних українських землях, але і на решті території Польщі, й офіцерського корпусу, мобілізаційних планів тощо.<sup> </sup> Імовірно такої спрямованості діям розвідки УВО надавав, зокрема, і суто фронтовий досвід й учасників. Втім, сама УВО залишалася не стільки ембріоном майбутнього українського війська, скільки вузькою підпільною підривною організацією (зрозуміло, що не могло бути і мови про відкритий виступ проти армії, яка відкинула Червону Армію на Віслі й врятувала Європу від здійснення «Наказу № 1423 по Західному фронту» з його закликом «через труп білої Польщі на багнетах понести революцію в Європу»).</p> <p>Таким чином, функціональна спрямованість розвідки УВО (поряд з безсумнівними досягненнями) вочевидь не відповідала сутності самої УВО. Негативні наслідки не змусили на себе чекати. У 1922 р. було заарештовано члена УВО М.Дзіновського, зізнання якого дозволили польським спецслужбам провести широкі арешти серед бойовиків організації.<sup> </sup> Зауважимо, що в спогадах ветеранів націоналістичного руху ми не зустріли жодного зневажливого відгуку про польську поліцію та контррозвідку (дефензиву), котрі розглядалися як серйозний противник.</p> <p>Відтепер підрозділ О.Думіна починає займатися контррозвідувальним забезпеченням діяльності організації – збирається інформація про можливі акції поляків та агентуру їх спецслужб.<sup><br /> </sup></p> <p>Між тим розросталася мережа націоналістичних організацій – у 1926 р. ряд молодіжних організацій об’єднується в Союз Української Націоналістичної Молоді (СУНМ), повстають «Група української національної молоді», «Українське національне об’єднання», «Союз визволення України», «Союз українських фашистів». Останні три групи у листопаді 1925 р. утворюють Легію Українських Націоналістів (ЛУН) під проводом М.Сціборського. Наступними кроками на шляху інтеграції націоналістичних організацій були утворення Союзу організацій українських націоналістів (липень 1927 р.) та Союзу Українських Націоналістів.<sup> </sup> Проведені у 1927-1928 рр. конференції українських націоналістів (Берлінська та Празька) підготували ґрунт для утворення Першим Конгресом українських націоналістів (січень-лютий 1929 р., Відень) Організації Українських Націоналістів (ОУН). Крім наріжних програмних та статутних документів, Конгрес обрав Провід ОУН (ПУН) на чолі з Є.Коновальцем.</p> <p>Згідно з рішенням Конгресу УВО зберігала формальну організаційну самостійність та свій орган «Сурму». Віднині вся бойова (терористична) робота мала вестися тільки з позицій УВО та її Начальної Команди, аби не плямувати репутації ОУН як «суто політичної організації».До слова, створювався Суд ОУН у складі Головного Судді і 2 членів, хоча вищою мірою покарання за його вироком могло бути лише виключення з ОУН з оголошенням чи без нього у пресі.<sup> </sup></p> <p>Статус УВО було підтверджено на конференції керівників її з проводом ОУН у Празі (червень 1930 р.). Дебатувалися дві точки зору: ліквідувати УВО та передати її бойові функції до ОУН, або залишити першу як самостійну організацію. Врешті Є.Коновалець ухвалив рішення: УВО залишається збройним загоном ОУН, її апарат скорочується, діє суворо конспіративно й незалежно від ОУН (звичайно – формально, оскільки сам Є.Коновалець поєднував посади голови ПУНу й Начального Коменданта УВО).<sup><br /> </sup></p> <p>Перші з 30-х рр. століття відзначилися бурхливим розвитком терористичних проявів з боку УВО-ОУН. Незважаючи на згаданий розподіл повноважень, Крайова Екзекутива ОУН на ЗУЗ все більше ставала, ігноруючи ПУН, на шлях терору. Це було констатовано на Крайовій конференціях ОУН навесні 1930 р., що відбулася у підземеллі львівського собору св. Юра.<sup><br /> </sup></p> <p>До цього спричинився ряд загально-історичних обставин та певні процеси в середовищі самої ОУН. Під час Великої депресії 1929-1933 рр. значно погіршилося соціально-економічне становище українського селянства (чистий прибуток господарств впав на 70-80%), яке сильно потерпало і від конкуренції з боку масових переселенців з Польщі («осадників»). Скрутним було становище робітництва та молодої інтелігенції, службові вакансії для якої незмінно перехоплювалися правлячою нацією. Зрозуміло, що не спостерігалося ніяких поступок в національно-культурній сфері (ще 1924 р., наприклад, було прийнято закон про заборону користування українською мовою в державних установах).<sup><br /> </sup></p> <p>Влітку 1930 р. піднялася хвиля селянських нападів на польські маєтки (понад 2200 випадків), на що польський уряд відповів кампанією «пацифікації» (умиротворення). До 800 українських сіл було взято під контроль військ і поліції, заарештовано до 2 тис. осіб. Проводилися реквізиції майна, руйнувалися національно-культурні осередки, касувалося місцеве самоврядування.</p> <p>Апофеозом репресивних заходів польської адміністрації стало створення у 1934 р. в Березі Картузькій концтабору для політв’язнів, де перебувало до 2000 осіб (зауважимо, одночасно, що до нього кидали не лише українців, а й противників режиму інших національностей). Наступного року Польща відкрито відмовилася перед Лігою Націй від дотримання прав національних меншин. Така політика, справедливо зазначає сучасний історик О.Субтельний, «призвела до зростання екстремізму з обох сторін і ускладнила пошуки конструктивних рішень».<sup><br /> </sup></p> <p>Торкнемося хроніки терору ОУН першої половини 30-х рр., який напряму був пов’язаний із становленням структур безпеки руху націоналістів. В цілому у згаданий період підпілля ОУН здійснило до 60 вбивств та замахів на нього, десятки «експропріацій» у банках і поштових конторах, сотні акцій саботажу.<sup> </sup> Було б, безперечно, неправомірним зводити діяльність ОУН лише до екстремістських акцій. Велася пропагандистська робота, виходили періодичні видання націоналістів (основною трибуною став празький часопис «Розбудова націй»), докладалися зусилля до роботи в середовищі господарських, освітніх, студентських та інших легальних організацій. ОУН підтримували художнім словом такі непересічні постаті тогочасного духовного життя як Є.Маланюк, О.Ольжич, О.Теліга, Б.Кравців. Однак саме насильницькі засоби боротьби стають домінантою руху. ОУН, писав І.Лисяк-Рудницький, «була одночасно «армією в підпіллі» та політичним рухом-партією. Проте націоналізмові не пощастило гармонійно сполучити ці два аспекти своєї діяльності… Багатьом націоналістам важко було розрізнити тактику і методи, стасовані супроти окупантського режиму та українських політичних противників. Морально- політичний капітал, здобутий проти зовнішнього ворога, став засобом у змаганні до гегемонії над власним громадянством…».<sup><br /> </sup></p> <p>Останній висновок відомого політолога варто запам’ятати для подальшого розуміння функцій СБ ОУН. Навряд чи організатори терору ОУН всерйоз сподівалися на повалення окупаційного режиму шляхом регулярних «атентантів». Думається, мотиви терору підпорядковувалися настанові, сформульованій в одному з «Бюлетенів Крайової Екзекутиви ОУН» (КЕ ОУН) від 1933 р.: «Психічне зреволюціонізування широких народних мас – це перший етап підготовки до загального революційного вибуху».<sup><br /> </sup></p> <p>Отже, з хроніки терору ОУН пер. пол. 30-х рр.:</p> <p><strong>1931 р. – 29 вересня</strong> на курорті Трускавець бойовики ОУН В.Білас та Д.Данилишин застрелили депутата Сейму від Польської соціалістичної партії Т.Голувка, відомого… «прибічника польсько-українського компромісу».  Вчинок цілком зрозумілий, бо як «революціонізувати маси» за умов компромісу… Згодом один з керівників СБ ОУН М.Матвієйко засвідчив, що наказ на ліквідацію Т.Голувка безпосередньо надійшов від одного з функціонерів ОУН Р.Шухевича.<sup>25</sup> Ліквідатори депутата Сейма, котрі згодом брали участь в ряді «ексів» ОУН будуть повішені на світанку 23 грудня 1933 р. в цитаделі Львівської фортеці.<sup><br /> </sup></p> <p><strong>27 серпня</strong> того ж року бойовик ОУН М.Цар («Савчук») застрелив директора Української державної гімназії Львова, відомого педагога І.Бабія. Останній різко критикував методи праці ОУН, й іншого виходу не залишалося…<sup>27</sup></p> <p><strong>1932 р.</strong> – вбито комісара поліції Львова Е.Бачинського.<strong><br /> </strong></p> <p><strong>1933 р.</strong> – бойовик ОУН знищує радянського консульського працівника О.Майлова «у помсту за голодомор 1932-1933 рр. на Радянській Україні».<sup> </sup> Привід наскільки максималістський, настільки ж і безглуздий. На нашу думку, більшої уваги заслуговує версія про намагання ОУН спровокувати конфлікт між Польщею та СРСР. Якими б мотивами не керувалася ОУН в т і часи, важко зрозуміти, чому будинок у Львові, де мешкав вбивця О.Майлова, прикрашено меморіальною дошкою – адже вбивство іноземного представника завжди вважалось мерзенною, ганебною справою. Навряд чи такий вчинок місцевих можновладців іде в унісон із формуванням цивілізованого іміджу сучасної України на міжнародній арені…</p> <p><strong>1934 р.</strong> – кульмінація «активних дій» ОУН: вбито 3 поліцейських, З громадських старост, декількох агентів поліції, здійснено два вибухи. З травня у Стрийському парку Львова вбитий випускник гімназії Я.Бачинський за підозрою у співробітництві з поліцією.<sup><br /> </sup></p> <p>Однак найбільш резонансним терактом стає вбивство голови МВС Польщі Б.Перацького, ім’я якого асоціювалося із жорсткими заходами влади в рамках політики «пацифікації». 15 червня того року на сходах варшавського «Товариського клубу» бойовик Г.Мацейко пострілом в голову завдав Б.Перацькому поранення, від якого той помер на операційному столі за півтори години. Виконавцю вдалося зникнути.</p> <p>Атентант на Перацького призвів до масових арештів членів ОУН, за грати потрапив майже весь Крайовий Провід у Галичині. Відбувся відомий судовий Варшавський процес ОУН 1935 р. Його організаторам, зокрема, органами МВС і ІІ-го (розвідувального) відділу Генштабу Польщі було передано 418 оригіналів і 2055 копій документів УВО і ОУН, вилучених під час обшуків місць проживання у Чехословаччині членів ОУН О.Сеника, Я.Барановського, В.Мартинця та інших в 1933-1934 рр.<sup><br /> </sup></p> <p>Матеріали розслідування підготовки теракту виявили зростання рівня кваліфікованості спеціальних заходів УВО-ОУН (з 1923 р. розвідвідділ УВО очолив Ю.Головінський, що в 1930 р. загинув від рук поліції, новим референтом «розвідки і зв’язку» НК УВО стає Р.Ярий).<sup><br /> </sup></p> <p>Зокрема, майбутній перший керівник СБ ОУН(Б) М.Лебедь організував протягом 1933-1934 рр. зовнішнє спостереження за Б.Перацьким (застосовуючи і т.зв. «жіночу розвідку») з метою фіксації його маршрутів пересування та звичок, він же обирав місце замаху, особисто інструктував Г.Мацейка та передав йому знаряддя злочину – пістолет «Гіспано» калібру 7,65 мм.<sup><br /> </sup></p> <p>Лідери Крайового Проводу (в т.ч. – С.Бандера й М.Лебедь) отримали на процесі смертні вироки, замінені на довічне ув’язнення. У в’язницях і концтаборах опинилися і сотні рядових членів ОУН, що практично звело нанівець терористичну діяльність.</p> <p>Ескалація терору УВО-ОУН на початку 30-х рр. стимулювала подальший розвиток спецструктур руху націоналістів. Крім необхідного збору інформації про противника, виникала потреба у захисті підпілля від втручання ворожих спецслужб. Зрозуміло, яку увагу правоохоронні органи Польщі приділяли контролю за рухом націоналістів, його розкладу та запобіганню екстремістським проявам ОУН. Цікава деталь у квартальниках МВС Польщі, присвячених становищу нацменшин в державі   й надзвичайно насичених цікавою об’єктивістською інформацією, до 1930 р. на першому місці незмінно йшов огляд німецької діаспори, а з того моменту – першочергова увага надавалася українському населенню та його політичним силам.</p> <p>Спецслужби Польщі досягли неабияких успіхів у створенні агентурних позицій в середовищі УВО-ОУН (користуємося такою умовною абревіатурою через те, що в згадані роки, перефразуючи І.Бабеля, важко було зрозуміти, де кінчається УВО, а де починається ОУН). «Польська поліція, – згадував член ОУН І.Макух, – заповнила організацію УВО провокаторами і конфідентами».<sup><br /> </sup></p> <p>Одним з найбільш відомих інформаторів польської контррозвідки в ОУН став Роман Барановський (колишній бойовик організації), брат секретаря ПУНу Я.Барановського. Три роки він вів подвійну гру з дефензивою, за що сплатив справді страшну людську ціну – його зреклися батьки. Врешті поляки викрили його, і Роман Барановський помер у в’язниці.<sup><br /> </sup></p> <p>На Празькій (1932 р.) Конференції ОУН структура організації отримала перший спеціальний підрозділ – «контрольно-розвідочну референтуру» її очолив студент-медик Я.Макарушка, а його заступником став студент О.Пашкевич. До її функції було віднесено збір відповідної інформації про ворожий державний лад, таємну співпрацю з ним громадян-українців та догляд за членами самої ОУН.<sup><br /> </sup></p> <p>Крім запровадження розвідувально-контррозвідувального осередку, Конференція визначила новий статус УВО як референтури з військових справ КЕ ОУН на ЗУЗ. Відтепер УВО складалася з бойового і кадрового відділів, а на випадок потреби – створювала власну розвідувальну структуру.<sup><br /> </sup></p> <p>Отже, нагальні потреби оперативного забезпечення збройної боротьби у підпіллі призвели до остаточного організаційного відокремлення підрозділу безпеки із згаданими функціями. На той час функції підрозділу не поширювалися за межі стандартних для спецслужби.</p> <p>Аналіз передумов виникнення СБ ОУН був би неповним без визначення основних уявлень націоналістів про характер майбутньої УССД та постулатів ідеологи «інтегрального націоналізму», під впливом яких (як і в горні підпільної боротьби) виховувалися майбутні співробітники Служби.</p> <p>Добре відомо, що засновником теорії «інтегрального» («чинного») націоналізму був Д.Донцов, «який хоч завжди стояв осторонь ОУН, вважався, проте, ідеологом націоналізму».<sup> </sup> Думками Донцова (принаймні до 1943 р.) просякнуто головні програмні документи ОУН. Його теорія увібрала найбільш поширені в тодішній післявоєнній Європі погляди суб’єктивізму, волюнтаризму, ірраціоналізму, фашизму, теорії еліти, тощо. Основні її риси детально розглянуто у спеціальних працях, тому звернемо увагу лише на ті, які, на нашу думку, звернуто до людей, що борються в екстремальних умовах за певну мету, досяжність якої їх не повинна хвилювати.</p> <p>«Донцов, – пише сучасний філософ І.Лосєв, – співає правдивий гімн фанатизмові як обов’язковому чинникові національних змагань під проводом … міфоідеології, яка вимагає релігійного до себе ставлення, що не терпить найменшого сумніву… Нетерпимість є необхідним чинником переможної боротьби… Учений обґрунтовує необхідність так званого «революційного аморалізму…». Велика ідея має право розчавити окрему людину з її нікчемними потребами… Ця мораль «кращих людей» нації, лицарської касти перебуває по той бік добра і зла… Радикалізм Донцова виявляється в його схильності до висування максималістських, надзвичайних завдань…, у принциповій конфронтації з реальністю, що не влаштовує… Донцов виступає як послідовний супротивник усякого лібералізму, що стверджує примат прав одиниці над правами людських спільнот… Людина є засіб, нація – мета».<sup><br /> </sup></p> <p>Квінтесенцією поглядів Д.Донцова став відомий «Декалог» – «Десять заповідей українського націоналіста». В його пункті 7-му йшлося: «Не завагатимешся виконати найбільший злочин, якщо цього вимагатиме добро Справи», а п. 8-й закликав – «Ненавистю і підступом прийматимеш ворогів Твоєї нації».<sup><br /> </sup></p> <p>Важко не погодитися, що ідеологія Донцова гармонувала із психологічним станом молодої людини-підпільника, яка, дуже часто, і не встигла отримати належної освіти. Волюнтаризм і максималізм ідеї мали компенсувати неповноцінний статус молодого українця в санаційній Польщі та напругу підпільної боротьби з вельми примарними шансами на стратегічний успіх.</p> <p>Виховання підпільника супроводжувалося і ретельною перевіркою його ділових якостей, та, особливо, відданості організації (що само по собі свідчило про зростання усвідомлення норм внутрішньої безпеки). Як згадував учасник підпілля ОУН з 1937 р. С.Мудрик-Мечник, кандидат до вступу в ОУН «проходив підготовку і перевірку: чи є правдомовний, чи не має поганих звичок і лихих намірів, які негативні риси йому притаманні. За мною, крім явної перевірки, непомітно спостерігав ще хтось, мені невідомий…».  Неофіту влаштовувалися нестандартні ситуації, покликані перевірити його лояльність й витримку. Про одну з таких той же С.Мудрик-Мечник дізнався лише за декілька років: «…я довідався, що тієї ночі в лісі я мав справу не з польською поліцією, а з переодягнутими членами ОУН, які мали мене перевірити».<sup><br /> </sup></p> <p>Заслуговують на увагу уявлення руху ОУН про майбутній державний лад незалежної України. Безсумнівно, що на них вирішальним чином вплинули ідеологія і сам устрій ОУН на зразок закритого Ордену з жорсткою внутрішньою ієрархією: «…Суть націоналістичного Ордену… ідея нації, – писав один з провідних ідеологів ОУН(Б) Я.Стецько. – Послух, карність і т.п. – неодмінні додатки… Цілком віддатися ідеї може тільки меншість, тому ідеєю Ордену є активна меншість».<sup> </sup> В постанові II Великого Збору (з’їзду) ОУН(Б) від квітня 1941 р. йшлося, що «ОУН бореться за побудову Української держави на засадах одної політичної організації провідного активу».<sup><br /> </sup></p> <p>Влада в майбутній державі мала бути «сильною владою найкращих з усіх верств народу, …за безоглядне винищення сил руїни і розбрату».<sup> </sup> Наріжними принципами розбудови державного ладу передбачалися вождізм, диктатура, монопартійність управління, відсутність опозиції (риси, до речі, притаманні не тільки сталінському СРСР, але й багатьом європейським державам міжвоєнного періоду, від Атлантики до Чорного моря і від Заполяр’я до Балкан). Своєрідними були погляди на правопорядок. Як йшлося в одній з інструкцій ОУН(Б) від 1941 р., «формою державної влади повинна бути політико-мілітаристська диктатура ОУН. Наша влада повинна бути страшною… Ні один вирок не оскаржується, а виконується зразу. Кодексом є власна націоналістична совість».<sup><br /> </sup></p> <p>В рамках державотворчих міркувань ідеологів ОУН довоєнного періоду приділялася увага і органам захисту державної безпеки. В проекті Конституції УССД («Проекті основних законів Конституції Української Держави») відомого діяча і теоретика ОУН М.Сціборького пропонувалося утворення для захисту державної безпеки і внутрішнього ладу органу під назвою «Націоналістична Охорона Держави». Для боротьби з кримінальною злочинністю передбачалася «Державна поліція»:<sup><br /> </sup></p> <p>Як бачимо, чітко визначалася окремішність органів безпеки від решти правоохоронних органів. Разом з тим епітет «Націоналістична» вказував на жорстку підпорядкованість функцій органів безпеки монопартійній верхівці – правлячій організації націоналістів.</p> <p>В період між 1920 і 1939 рр. в середовищі руху українських націоналістів та його підпільної ланки визріла низка передумов для створення повномасштабної Служби безпеки. Серед них можна відокремити:</p> <p>— організаційні, у вигляді існування з 1932 р. окремого осередку з розвідувальними і контррозвідувальними функціями;</p> <p>— політичні, що полягали в чітко визначеному курсі на відновлення самостійної української держави, включаючи і силові засоби боротьби;</p> <p>— теоретичні, які включали нагромаджений досвід організації спеціальних заходів та певні уявлення про функції органів безпеки майбутньої УССД;</p> <p>— кадрові, наявність цілої генерації молодих людей, вихованих на екстремальних засадах підпільної боротьби та ідеях «чинного націоналізму», з навичками боротьби на «таємному фронті» з ворожими спецслужбами.</p> <p>II. ФУНДАЦІЯ І ПЕРШІ ЗАХОДИ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ ОУН</p> <p>У лютому 1939 р. мережу ОУН на ЗУЗ очолив М.Тураш (Грабовський), який поставив за мету активізацію діяльності організації як легальним шляхом, так і в підпіллі. Він заснував нову Крайову Екзекутиву ОУН в регіоні (КЕ ОУН на ЗУЗ), де вперше було запроваджено референтуру Служби безпеки як окремий підрозділ.<sup><br /> </sup></p> <p>Подальший розвиток структур безпеки ОУН опинився у тісному зв’язку із подіями Другої Світової війни та процесами всередині самої ОУН. Окупація Німеччиною Польщі прискорила процес співробітництва СБ ОУН зі спецслужбами III Рейху (ми не ставимо за мету розгляд відносин руху українських націоналістів з офіційними структурами Німеччини, оскільки ця проблема достатньо висвітлена в науковій літературі – <em>Авт.</em>).</p> <p>Одним з аспектів військового співробітництва між ОУН і нацистами стало створення у Кракові спецшколи для підготовки кадрів тільки-но створеної СБ, котрі планувалося використовувати для розгортання підривної роботи під час підготовки й ведення війни проти СРСР. Основними навчальними дисциплінами були ідеологічна підготовка (викладав Мирон-Орлик), організаційна робота (Я.Старух), розвідка та контррозвідка (М.Арсенич), конспірація (Д Маївський-Косар).<sup><br /> </sup></p> <p>З іншого боку входження західноукраїнських земель у 1939-1940 рр. до складу УРСР і СРСР, поширення на регіон репресивної політики сталінізму поставило питання про активізацію роботи підпілля й спецструктур ОУН на радянській території. «Прихід більшовицької окупації на західноукраїнські землі, – згадував С.Мудрик-Мечник, – створив нову дійсність, а з нею розуміння конечної потреби розбудови й удосконалювання Служби Безпеки»,<sup> </sup> тим більше, що в цей час уже на всіх щаблях проводів ОУН були здібні члени для Служби Безпеки розвідки і контррозвідки».<sup><br /> </sup></p> <p>Що стосується внутріпартійного становища ОУН, то тут прискорення набрали процеси зростання суперечностей між її радикальним «молодим» крилом (кістяк якого був зцементований спільною підпільно-терористичною діяльністю 30-х рр.) та більш поміркованою частиною організації, й ветеранами, що перебували на еміграції та співробітничали із Німеччиною. Перші тертя між ПУН ОУН та КЕ ОУН на ЗУЗ виникли ще наприкінці 1939 р. КЕ ОУН виступало за надання збройної допомоги Карпатській Україні у боротьбі проти угорської експансії. Однак голова ПУНу А.Мельник, зважаючи на союзницькі відносини Угорщини з Німеччиною, утримався від цього й окремі члени КЕ ОУН брали участь в лавах «Карпатської Січи» без його санкції.<sup><br /> </sup></p> <p>Повернення з польських в’язниць радикалів ОУН (в т.ч. – С.Бандери) поглибило розходження «Молоді» вимагали мілітаризації ОУН, усунення із ПУНу таких авторитетів руху, як М.Сціборський, О.Сеник, Я.Барановський як таких, що втратили довіру КЕ ОУН.Відмова А.Мельника задовольнити ці вимоги стала приводом для остаточного організаційного розколу в ОУН, хоча ще IІ-й Великий Збір ОУН у серпні 1939 р. (Римський) пройшов спокійно та обрав А.Мельника головою ПУНу.</p> <p>Між тим згадуваний вже Р.Ярий (колишній офіцер австро-угорської армії та УГА, відомий своїми зв’язками з німецькими спеслужбами) в готелі «Люкс» в словацькому містечку Піщани зібрав понад сто майбутніх «бандерівців» й виробляв з ними план розколу ОУН.  9-10 лютого 1940 р. у Кракові відбулася за його допомогою конференція радикалів ОУН, на якій було проголошено створення «революційної фракції» ОУН, відомої нині як ОУН С.Бандери (ОУН(Б)) або Революційна ОУН.</p> <p>Фракцію очолили С.Бандера й С.Ленкавський. Водночас на таємному засіданні створюється Служба безпеки ОУН(Б), на яку, зокрема, було покладено виконання смертних вироків бандерівців лідерам мельниківської частини ОУН (ОУН(М)).<sup> </sup> Головою СБ ОУН(Б) (далі буде йтися саме про цю структуру – <em>Авт.</em>) став М.Лебедь, а його заступником М.Арсенич (1910—1947 рр.). Крім того, М.Лебедь займався комплектуванням перемінного складу вищезгаданої спецшколи в Кракові (Закопане, пансіонат «Стамарі»), законспірованої під курси для спортсменів, курсанти якої одночасно давали підписку про співробітництво з гестапо.<sup><br /> </sup></p> <p>Зауважимо, що попередня жорстка школа підпілля, гострота міжфракційної боротьби в ОУН, та й сам той несентиментальний час зробили керівників СБ фігурами дуже одіозними й з сумною репутацією навіть в самому середовищі організації. Один з провідних зарубіжних історіографів ОУН та її ветеран З.Книш згадував про М.Лебедя, що «його лиса труп’яча голова самим виглядом своїм наганяє страх». Автор наводить випадок із власних вражень. Ще до початку Великої вітчизняної війни колеги М.Лебедя затримали молоду людину, яку звинувачували у співробітництві з польською поліцією. В справу втрутився З.Книш, якого 3- годинний допит підозрюваного переконав в його невинності, і, запропонував звільнити підслідного. «Неможливо, – відповів йому М.Лебедь. – Раз ми його арештували, мусимо довести діло до кінця.» «Не така-то легка справа була в тих роках вирватися з рук Лебедя».<sup> </sup> Про М. Арсенича («Михайла», «Григора») один з його друзів відгукнувся так: «Григор» вважається найлютішим діячем оунівського проводу. Він не рахується ні з якими пом’якшуючими обставинами і не знає інших заходів впливу або покарання, крім фізичного знищення».<sup><br /> </sup></p> <p>5 квітня 1940 р. С.Бандера зустрівся в Італії з головою ПУНу і зажадав передачі влади в ОУН особисто йому на підставі рішення Краківської конференції. А.Мельник відмовився та 6-7 квітня письмово повідомив С.Бандеру та Я.Стецька (Карбовича) – «ставлю Вас перед Головний Революційний Трибунал ОУН» 62. Розкол ОУН на дві фракції став фактом, формально зафіксованим Великим Збором (ВЗУН) ОУН(Б) у квітні 1941 р. в Кракові. На ньому ж були скасовані рішення Римського ВЗУН 1939 р. та взято курс на поглиблення співробітництва з державами-агресорами (Німеччиною, Італією, Японією) та «координацію дій з німецькою армією в тилах Червоної армії».<sup> </sup> До Служби безпеки ОУН(Б) влилися провідні співробітники спецструктур руху – згадувані М.Лебедь, М.Арсенич, В.Турковський («Павло»), І.Равлик, Є.Врецьона, П.Федорів («Дальнич»), Я.Пришляк, Г.Пришляк.  Зазначимо, що в програмних і статутних документах ОУН обох фракцій про існування СБ відкрито не йшлося.<sup> </sup> КЕ ОУН на ЗУЗ перейшла під контроль С.Бандери.<sup><br /> </sup></p> <p>Новостворена СБ ОУН(Б) одразу ж почала використовуватися як знаряддя міжфракційної боротьби. «…Розбрат в ОУН, – зазначав I.Лисяк-Рудницький, – та жалюгідні інциденти взаємопобоювання завдавали націоналізмові непоправного морального удару».<sup> </sup> СБ «диверсантів» (як охрестили мельниківці ОУН(Б)) приступила до виконання завдань, що містилися у «Записці в справі подолання внутрішньоорганізаційної кризи в ОУН»: «перевести строгу ізоляцію небезпечного в організації елемента» та здійснити «безоглядну чистку від шкідливих і непевних елементів у цілій Організації».<sup><br /> </sup></p> <p>Насамперед було докладено зусиль до дискредитації лідерів ОУН(М). Так, по відношенню до секретаря ПУНу, учасника руху з 1922 р. Я.Барановського поширювалися чутки про його співробітництво з польською поліцією («органи безпеки ОУН розпоряджають документарними доказами, що Яр. Барановський був провокатором на службі польської поліції»).<sup> </sup> Тоді Я.Барановський добровільно пішов під Революційний Трибунал і той виправдав його (прокурором Трибуналу був бойовик ОУН І.Мицик, засуджений свого часу в Польщі на 15 років за вбивство поліцейського агента). Однак це не врятувало Барановського від ліквідації його в майбутньому СБ ОУН (така ж доля чекала і на І.Мицика).<sup><br /> </sup></p> <p>По відношенню до М.Сціборського поширювалися звинувачення у співробітництві з радянськими органами держбезпеки, до О.Сеника – у причетності до вбивства Є.Коновальця в Ротердамі у 1938 р.<sup> </sup> Не можна виключати припущення, що до дискредитації лідерів ОУН(М) та інспірування міжфракційної боротьби докладали зусиль і радянські органи держбезпеки. Вони завжди розглядали рух націоналістів як серйозного противника, а «співробітництво з УВО-ОУН» було одним з найбільш поширених звинувачень в УРСР в ході масових політичних репресій кінця 20-х – 30-х рр. Зрозуміло, що середовище ОУН було важливим об’єктом для інфільтрації агентури радянської ДБ та полем діяльності співробітників зовнішньої розвідки ОДПУ-НКВС СРСР. Досить сказати, що один з фундаторів ОУН, автор доповіді про її організаційний устрій на Віденському Конгресі ОУН 1929 р. П.Кожевніков, у 1945 р. виявився співробітником радянської розвідки.<sup><br /> </sup></p> <p>У вересні 1940 р. КЕ ОУН(М) на ЗУЗ поширила інформацію про те, що організаційний референт ОУН(Б) на ЗУЗ Горбовий («Буй») в березні 1940 р. за дорученням СБ ОУН(Б) перейшов Сян і добровільно пішов на співробітництво з НКВС. У Львові він зустрівся з «Яценком-Норбертом-Валюхом» (генерал-лейтенантом НКВС П.Судоплатовим) та передав йому відомості про підпілля ОУН за ЗУЗ «Бую» органами держбезпеки, як стверджували прихильники ОУН(М), було поставлено завдання роздмухувати конфлікт всередині руху націоналістів та надано сфабриковані компрометуючі матеріали. Потім П.Судоплатов особисто відвіз Горбового до кордону й домовився з ним про засоби зв’язку. Згодом, пише З.Книш (під псевдонімом «Б.Михайлюк»), Горбовий був викритий «розвідкою ОУН» (імовірно, мається на увазі орган безпеки ОУН-М – <em>Авт.</em>).<sup><br /> </sup></p> <p>Слід мати на увазі і те, що наведені взаємні звинувачення народилися у вирі міжфракційної боротьби і потребують найкритичнішого ставлення. Однак справа не вичерпалася обміном пропагандистськими ударами Так, захоплені мельниківцями документи ОУН(Б) засвідчили, що М.Лебедь, «займаючи в тому «проводі» пост «шефа безпеки»» (бандерівське ГПУ, в якому Лебідь намагається грати роль «Дзержинського»), розпорядився встановити зовнішнє спостереження за рядом провідних діячів ОУН(М) «при допомозі спеціальних шпигів-агентів.<sup> </sup> Одним з об’єктів таємного догляду СБ став полковник Р.Сушко – колишній член УВО, шеф позастатутного військового штабу ОУН, заступник військового референта ОУН, призначений А.Мельником «провідником українських земель під німецькою зверхністю». Р.Сушко, ветеран збройних змагань 1918-1920 рр., був вбитий СБ ОУН(Б) у січні 1944 р. в рамках «полювання» на «старих полковників».<sup><br /> </sup></p> <p>В цілому за передвоєнний період жертвами усобиць в ОУН стало до 400 мельниківців і близько 200 членів ОУН(Б).  «Ця понура епоха української мартирології, – із сумом констатував З.Книш, – не знайшла ще свого пера».<sup><br /> </sup></p> <p>Звернемося до проблеми розбудови організаційної мережі Служби безпеки напередодні Великої вітчизняної війни.</p> <p>Основними документами, створеними ще до червня 1941 р., які регулювали питання організаційної побудови та функціональної спрямованості СБ, були «Організація служби безпеки» та «Українська служба безпеки».<sup> </sup> Було розроблено і підручник для співробітників СБ, згідно з яким до основних функцій цього органу відносилися контррозвідувальні завдання проти зовнішніх противників (напрямки роботи – «протимосковсько-більшовицький (НКВД), протипольський (польське підпілля), інших чужонаціональних чинників а) поляки, б) румуни, в) мадяри, г) інші»), підтримка внутрішньої безпеки в ОУН та Службі («внутрішньоорганізаційний» напрямок) догляд за політичною лояльністю в Українській державі («внутрішньополітичний») та боротьба з небезпечними кримінальними злочинами.<sup><br /> </sup></p> <p>Варто зауважити, що при визначенні функцій та службового інструментарію СБ ретельно вивчала досвід спеціальних служб Польщі, нацистської Німеччини, радянських органів держбезпеки. Так, зазначає С.Мудрик-Мечник, захоплені ОУН матеріали обласного управління НКВС в Луцьку служили для «вишколу» членів Служби Безпеки ОУНр».<sup><br /> </sup></p> <p>Структура СБ була дуже розгалуженою. Вона охоплювала всю оргмережу ОУН, ставлячи під контроль майже всі сторони життя організації, приділяючи першочергову увагу контррозвідувальній протидії та контролю за дотриманням конспірації.  Центральною фігурою Служби був інститут референтів, що працювали на різних рівнях організації або певних територій. На референта СБ покладалися турбота про «належну охорону організаційної роботи та її членів, збирання інформації про ворожі сили, що діють на шкоду ОУН, переводить їх ліквідацію, веде внутрішню розвідну працю».<sup><br /> </sup></p> <p>Обласному референту, крім того, мала підлягати боївка СБ як «ліквідуючий чинник». Кримінальними справами СБ повинна була займатися лише тоді, коли правопорушник був членом ОУН.<sup> </sup> Суто кримінально-поліційні органи ОУН мали підпорядкуватися військовому референтові, який підтримував контакти з СБ в частині справ її компетенції.</p> <p>Однак поступово коло інтересів СБ розширювалося. Ще до 1941 р. перед Службою були поставлені більш всеохоплюючі завдання:</p> <p>— боротися за здоровий моральний стан в ОУН;</p> <p>— протидіяти розвідувально-підривній діяльності ворожих спецслужб та їх агентури;</p> <p>— виконувати певні функції судової влади «в боротьбі з шкідниками, і ворожими елементами для Українського народу і Організації»;</p> <p>— дбати про особисту безпеку членів ОУН та охорону її майна;</p> <p>— створювати власні позиції «в чужих і ворожих нам середовищах в цілях розвідки, диверсії та провокації».<sup><br /> </sup></p> <p>Як бачимо, визначені завдання, крім традиційних для будь-якої спеціальної служби, все більше висували СБ на роль тотального контролера життєдіяльності ОУН. Для їх виконання дозволялося припускатися і крайніх засобів. Так, у згаданому підручнику СБ рекомендувалося при здійсненні слідчих заходів застосовувати «фізичний примус, погрози, побої, голод, випитування аж до втоми… Вартість цих способів доведена і нічого не повинно відтягувати випитувача застосувати їх, коли свідок чи підозрілий мовчить або бреше».<sup><br /> </sup></p> <p>Наближення нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз ставило перед ОУН та її функціональними структурами завдання використання конфлікту наддержав для спроби відновлення політичної незалежності України. Сам факт майбутнього зіткнення не був секретом для провідників обох ОУН. Так, про точну дату початку війни керівника Крайового Проводу ОУН(Б) на ЗУЗ І.Климіва-Легенду зв’язковий Головного Проводу Т.Онишкевич повідомив ще у перших числах червня 1941 р.<sup><br /> </sup></p> <p>Ділові контакти ОУН із зацікавленими інституціями Німеччини не припинялися. За свідченням М.Лебедя, «під час конфлікту в ОУН, як і після нього, німецькі розвідувальні політичні кола підтримували контакти з обома ОУН. Обидві ОУН не розривали зв’язків з німецькими військовими колами просто тому, щоб мати можливість активно брати участь у боротьбі в Україні під час німецько-радянської війни, яка тоді назрівала і була для всіх очевидною».<sup><br /> </sup></p> <p>Повставала нагальна потреба створення відповідних структур, які б стали зародком державного ладу УССР на зайнятих німцями територіях України, а також визначення ролі і місця СБ в майбутніх державотворчих процесах. Вже II ВЗУН(Б) у квітні 1941 р. розробив для Крайового Проводу на ЗУЗ (КП на ЗУЗ) інструкції про підготовку до війни. Забезпеченням їх таємності займалася СБ.<sup> </sup> Інструкція націлювала членів ОУН «німецькі війська приймати як війська союзників», використовувати їх успіхи для творення власного державного ладу. Його ж провідною силою мала бути сама ОУН – «орден борців і фанатиків».<sup><br /> </sup></p> <p>Щодо органів безпеки, то планувалося творення відділів «безпеки й інформації» при всіх територіальних осередках ОУН, збереження і використання «технічного арсеналу НКВС».<sup><br /> </sup></p> <p>На території Польщі почалося формування трьох «похідних груп» ОУН(Б) чисельністю, за різними оцінками, від 1200 до 3-5 тис. кожна. Було визначено маршрут кожної з них: через Житомир до Харкова, через Вінницю на Київ та через Дніпропетровськ до Одеси. Групи мали просуватися вслід за німецькими військами, пропагувати ідею самостійності України та створювати цивільну українську адміністрацію і поліцію.<sup><br /> </sup></p> <p>Відповідно СБ зобов’язувалася створювати похідні референтури згідно «із своїми загальноорганізаційними завданнями».<sup> </sup> Після утворення місцевої української адміністрації керівники цих груп мали перейти на посади референтів СБ і підлягати «Провідникові свого терену», інформуючи його у справах компетенції. В суто оперативних питаннях референтури підлягали і звітували виключно власному вищому керівництву.<sup><br /> </sup></p> <p>Вважалося, що головною метою діяльності СБ стане «організація ладу і порядку. Всі акти правово-державного порядку можуть набрати реальної сили, бо є орган, що зможе примусити непокірливих визнати їх…».<sup> </sup> Політичні завдання СБ на початковому етапі державотворення полягали в допомозі скликанню загальних зборів населення для оголошення зміни влади та припиненні діяльності всіх інших, крім ОУН, політичних об’єднань: «чинити опір всякій політичній ініціативі по створенню різних народних комітетів, різних емігрантських угруповань»<sup> </sup> (імовірно, малися на увазі спроби створення альтернативних форм влади з боку ОУН(М) або Державного Центру УНР в екзилі – <em>Авт.</em>).</p> <p>У військовій сфері СБ повинна була організувати з місцевих жителів загони народної міліції, взяти під контроль за їх допомогою державні і громадські установи, промислові підприємства, засоби масової інформації. Вони ж повинні були нейтралізувати представників старої влади, співробітників радянських правоохоронних органів, встановити режим військового часу.<sup><br /> </sup></p> <p>З членів народної міліції планувалося створити «окремий відділ», завданням якого було б подолання супротиву опозиційних елементів чи ворожих сил, підбір кадрів для місцевої адміністрації.<sup> </sup> В структурі міліції передбачалися «розвідувально-слідчі» підрозділи з каральними функціями. На всіх нелояльних чи підозрілих осіб заводився б таємний облік та негласний догляд за допомогою «внутрішньої розвідки». Для профілактики виступів проти нового ладу СБ повинна була взяти під контроль «всі ділянки життя».<sup><br /> </sup></p> <p>В органах народної міліції на рівні район-місто запроваджувалися посади «комісара розвідочно-слідчих та спеціальних завдань». В обласних центрах передбачалися відділи оперативний (ведення секретних справ і командування оперативними загонами) і охорони найбільш важливих установ і керівництва.<sup><br /> </sup></p> <p>Як бачимо, в планах відновлення української незалежної державності органам СБ відводилася особлива роль. Вони не тільки брали на себе оперативне забезпечення просування похідних груп ОУН, але і отримували завдання на формування стаціонарної мережі органів безпеки. Маючи власну систему підпорядкування, вони перетворювалися на «державу в державі» і брали під контроль діяльність цивільної адміністрації. Догляд СБ за суспільством не обмежувався лише нелояльними громадянами, а й поширювався на широкі верстви населення. На органи СБ покладалася і місія фундації загальних органів правопорядку, в яких, в свою чергу, утворювалися підрозділи спеціального призначення.</p> <p>У передвоєнний період підпілля ОУН та органи СБ розгорнули активну діяльність на землях Західної України, які в 1939-1940 рр. увійшли до складу УРСР і СРСР. Поширенню роботи та підтримці місцевим населенням руху українських націоналістів сприяв не тільки авторитет ОУН як борців з польським шовіністичним режимом, а й брутальні прояви політики сталінізму в регіоні.</p> <p>Безсумнівно, було б неправомірним зводити наслідки політики радянської влади в регіоні лише до негативних проявів, не кажучи вже про історичне значення об’єднання етнічних українських земель в рамках єдиної державності (хоч із вельми формальною самостійністю). Чимало було зроблено для реалізації національно-культурних і освітніх попитів українського населення краю. У 1939-1940 рр. кількість шкіл з українською мовою викладання збільшилася з 139 до 6000, почалося викладання українською у Львівському університеті, відкривалися педагогічні технікуми та інститути.<sup> </sup></p> <p>Проводилася кампанія по ліквідації неписьменності. Відкривалися нові медичні заклади, східні області України направляли сюди кваліфіковані кадри інтелігенції.</p> <p>Проте перетворення в суспільно-економічній сфері здійснювалися вже відпрацьованими в СРСР жорсткими, екстремальними засобами. «Стахановськими» темпами здійснювалася націоналізація промисловості, банків, торговельних закладів, конфісковувалися поміщицькі і церковні землі. З перших же тижнів почалося «розкуркулювання» заможних селян. Ліквідовувалися господарства польських осадників, а самі вони (понад 137 тис осіб) вивозилися до Сибіру, Казахстану, Комі АРСР.<sup><br /> </sup></p> <p>Було ліквідовано всі ознаки багатопартійності, товариство «Просвіта», різноманітні національно-культурні, кооперативні, страхові, спортивні товариства.</p> <p>Сама діяльність нових керівних кадрів (переважно – вихідців зі східних регіонів України та Росії, навіть у 1950 р. лише 10% членів львівської організації ВКП(б) були місцевого походження)  відзначалася поганим знанням місцевої специфіки, зневажливим ставленням до образу життя галичан та некомпетентністю (у 1939 р. понад 71% секретарів районних і міських комітетів ВКП(б) не мали навіть середньої освіти).<sup> </sup> Створювався і регіональний апарат органів внутрішніх справ і держбезпеки. Всього в Західній Україні (з Буковиною) запроваджувалося 5 обласних управлінь НКВС, а з лютого 1941 р. – окремі обласні управління НКДБ. Для «надання допомоги органам народної влади у перехідний період» на ЗУЗ було направлено 726 осіб оперативного складу НКВС, а згодом – додатково ще 600 кадрових офіцерів служб НКВС і випускників оперативно-чекістських шкіл.<sup><br /> </sup></p> <p>Поступово в реї юні розкручувався маховик позазаконних репресій. Вони були скеровані насамперед проти «соціальне ворожого елементу» – представників заможних верств населення, учасників політичних партій, урядовців і чинів силових структур, священиків тощо. Навесні 1940 р. репресії набули масового характеру. Головною їх формою стали депортації українського і польського населення. Тільки за станом на 13 лютого 1940 р. було депортовано 89062 громадян або 10% населення краю.<sup> </sup> За узагальнюючими оцінками населення Галичини за період з жовтня 1939 до січня 1941 р. скоротилося на 400 тис. осіб.<sup><br /> </sup></p> <p>За сфабрикованими звинуваченнями проводилися масові арешти. Так, влітку 1940 р. було заарештовано 35 тис. осіб за звинуваченням у підготовці повстання під проводом ОУН.  Слід зауважити, що самі безпосередні виконавці антилюдських намірів сталінізму – співробітники органів НКВС-НКДБ незадовго до цього самі пройшли через декілька хвиль репресій і «чисток» (колишній голова КДБ СРСР В.Крючков у книзі «Личное дело» наводить цифру репресованих оперпрацівників у 21,8 тис.), були залякані, здеморалізовані, відзначалися низьким освітнім та загальнокультурним рівнем (в НКВС УРСР перед війною лише 8% співробітників мали вищу і середню освіту, 29% – неповну середню, решта – нижчу).<sup> </sup></p> <p>Напевно, найбільш жорстоким та огидним злочином сталінізму на Західній Україні стала сумнозвісна «чистка» або «розвантаження» в’язниць у перші дні Вітчизняної війни. За повідомленням начальника тюремного управління НКВС УРСР Філіпова, у в’язницях Львівської обл. було розстріляно 2464 в’язня, в Дрогобицькій обл. – 1101, Станіславській – 1000, в Луцьку – 2000, Перемишлі – 267, Дубні – 260 осіб тощо.<sup><br /> </sup></p> <p>Населення регіону, що очікувало позбавлення від шовіністичного польського режиму, зазнало справжнього шоку від поведінки нової влади. Це створювало сприятливі умови для розгортання ОУН антирадянського руху опору в підпіллі. Організація мала сильні позиції в регіоні. За даними звіту Крайового Провідника ОУН(Б) на ЗУЗ І.Климіва-Легенди, сіткою ОУН було охоплено до половини населених пунктів, а загальна чисельність членів ОУН в регіоні на літо 1941 р. досягала 20 тис.<sup> </sup></p> <p>Після II ВЗУН (Бандери) 1941 р. власні завдання отримала референтура СБ Крайового Проводу – виявлення і знешкодження агентури НКВС (за станом на 1 січня 1941 р. агентурно-освідомчий апарат УДБ НКВС УРСР на ЗУЗ нараховував близько 22 тис. чоловік), вивчення форм і методів роботи держбезпеки, їх узагальнення з метою запобігання провалам.<sup> </sup> Ставилося і широке коло розвідувальних завдань – збір інформації про радянські військові частини, органи НКВС, включаючи й біографічні дані командного та рядового складу.<sup><br /> </sup></p> <p>Склалася організаційна структура органів СБ: інформатор СБ в первинній ланці ОУН («кущі»), районні, надрайонні, окружні референтури ОУН. Як правило, на зв’язку у районного референта СБ було 5-20 постійних інформаторів, які доповідали, зокрема, про контакти місцевого населення з органами держбезпеки. Органи СБ не мали право підтримувати організаційний зв’язок з іншими функціональними підрозділами ОУН.<sup><br /> </sup></p> <p>В міру наближення війни між Німеччиною та СРСР СБ ОУН докладала зусиль до підготовки в оперативному відношенні театру військових дій. У 1939-1940 рр. під керівництвом фашистської служби безпеки СД та військової розвідки абверу було проведено спеціальну підготовку для розвідувально-диверсійної діяльності значної групи членів ОУН. Крім того, у 1941 р. при сприянні абверу і під контролем ОУН(Б) формуються з членів ОУН батальйони «Роланд» і «Нахтігаль» (в рядах «Роланда», крім членів ОУН(Б) служили і мельниківці, петлюрівці та гетьманці), приписані до навчального полку особливого призначення «Бранденбург-800».<sup><br /> </sup></p> <p>Розвідувальнo-диверсійні кадри з членів ОУН почали готуватися ще з метою застосування проти Польщі в разі війни з нею Німеччини та для інспірування повстання у тилу польських військ.  Оперативне супроводження переходу згаданих кадрів ОУН через радянсько-німецький контроль покладалося на СБ, вона ж повинна була встановлювати зв’язок із затриманими членами організації. Тільки у 1940 р. радянські прикордонники затримали до 5000 агентів абверу, більшість з яких належала до ОУН.<sup><br /> </sup></p> <p>Важливою ділянкою роботи підпілля ОУН та СБ стає підготовка антирадянського повстання. Одна з таких спроб була придушена у грудні 1939 р. в м. Збараж Тернопільської обл. Збройні виступи готувалися в ряді повітів Тернопільської та Дрогобицької областей.<sup><br /> </sup></p> <p>Зростала і кількість терористичних актів проти представників місцевої адміністрації. Якщо в жовтні 1940 р. їх було 15, то у квітні 1941 р. – 38.<sup> </sup> Радянські органи держбезпеки завдавали ударів у відповідь. Так, за першу половину 1941 р. було ліквідовано 38 груп підпілля ОУН, вбито 82 і поранено 35 членів організації.-http://bandera.lviv.ua/mech-i-tryzub-notatky-do-istoriji-sluzhby-bezpeky-oun/<sup><br /> </sup></p> <p>Отже, у 1939-1941 рр. було в цілому сформовано окремі органи безпеки руху українських націоналістів, від центральної ланки до осередків на всіх організаційних рівнях руху.</p> <p>Було вироблено основні інструктивні документи СБ, оформлялися основні напрями її роботи в сфері здобування розвідувальної інформації, контррозвідувального забезпечення діяльності ОУН та її підпілля, контролю за членами ОУН, протиборства у міжфракційних стосунках в ОУН. Особлива роль приділялася СБ в планах розбудови УССД, коли органи СБ повинні були брати активну участь у творенні апарату управління та правоохоронної системи. В цілому ж погляди на функції і методи роботи ОУН базувалися на наріжних постулатах ідеології інтегрального націоналізму і підпорядковувалися основним поточним завданням ОУН.</p> <p><strong>Дмитро Вєдєнєєв, Володимир Єгоров</strong></p> </article> </div> </div> ” data-image-meta=”[]” data-image-title=”США треба відкинути непотрібні сентименти і ставити в Україні свого правителя” data-large-file=”” data-medium-file=”” data-orig-file=”” data-orig-size=”” data-permalink=”https://www.surma-ua.info/?p=12459″ data-recalc-dims=”1″ sizes=”(max-width: 333px) 100vw, 333px” src=”https://i1.wp.com/www.novasich.top/wp-content/uploads/2021/04/0734d-p920014901-333×300.jpg?resize=333%2C300″ >

Читайте також:  Бойец батальона Донбасс: Семенченко в Донецк целые фуры оружия гнал

Все дуже просто. Нехай він швидко проведе реформи. Що треба робити і останньому їжаку має бути зрозумілим.

А економічна теорія вказує на те, що країна, яка володіє ресурсами для розвитку при проведенні належних реформ кардинально зміниться на краще за 1,5 – 2 роки.

Амінь.

До теми:

У світі існують дві території, де впродовж останніх століть вариться геостратегічний “борщ” для цілого світу: Близький Схід і Україна.

При цьому значення останньої постійно зростає. Україна зупинила монгольську навалу в Європу, століттями була щитом між християнським і ісламським світами. Саме тут вирішувалася доля Першої і Другої світових воєн. Нині Україна є запорукою руйнування “Імперії зла, лукавства і брехні”, тобто Московії.

Нинішні європейські політики, хіба що за винятком Польщі і Країн Балтії дуже слабко розбираються в політичній географії і геостратегії. Натомість, схоже, що в Адміністрації пана Байдена є люди, яких я б назвав “колективним Бжезинським”. США абсолютно правильно йдуть з Афганістану. Нехай туди заходить Московія і ще більше прискорює власний розпад, як це було з “Країною дурнів”.

Афганістан не Чехія, Болгарія чи Україна, де можна безкарно влаштовувати терористичні акти. Я вже не раз писав, що США треба відкинути непотрібні сентименти і ставити в Україні свого правителя і з його допомогою швидко провести реформи “під пресом”, як вони це зробили в післявоєнній Німеччині, Японії чи Південній Кореї.

Тоді Україна, з її величезними ресурсами, за декілька років перетвориться на найпотужнішу державу Європи і найвірнішого і найвідданішого союзника США в Європі, якого Америка чим далі, тим більше буде потребувати.

Petro Maslyak